[View with PicLens]

Таборувальники поділені на курені згідно з віком, адже наймолодшому 10 років, а найстаршому – 21. Пластуни самостійно облаштовують територію власного табору: встановлюють намети, щоглу для державного прапора, імпровізований стіл із колод і палиць, впорядковують кухню. День починається о 7-й ранку, далі – фізичні вправи, прибирання наметів, молитва, сніданок. Є заняття з рукопашного бою, стрільби з різних видів зброї, філософські лекції, увечері – творчі посиденьки біля ватри. Викладають і православний катехізис, для цього регулярно приїздить отець Олег, священик Української православної Церкви Київського Патріархату. Загалом подібні табори – це не лише спосіб цікаво провести час, запевняють організатори. «Тут виховують на позитивного лідера, – розповідає комендант табору, член правління Полтавської обласної організації партії «За Україну!», очільник крайової округи «Пласту» Євген Янкевич, – Адже пластуни і в таборі, і в житті не палять, не вживають алкоголю, не лаються, ведуть нерозбещений спосіб життя, вчаться не боятися труднощів, а працюють над собою, в даному разі – над осягненням таборової програми».

До проведення табору долучилися центральні та регіональні органи «Пласту», Національний фонд «Відродження», окремі благодійники.

Василь НЕЇЖМАК

Минулої суботи кілька десятків молодих полтавців приєдналися до ініційованої всеукраїнським громадським рухом «Простір свободи» акції «Ні — імперським мутантам у Полтаві!» Під таким девізом протестували проти намірів міської влади увінчати двоголовим імперським орлом обеліск пам’ятника коменданту полтавської фортеці часів відомої баталії, російському полковнику Олексію Келіну.

Кпини над орлом

«УМ» уже повідомляла про провокативну заяву «архітектурного» радника мера Андрія Матковського, зроблену під час відзначення 301–ї річниці Полтавської битви. Ішлося про необхідність повернути пам’ятнику «первозданний» вигляд, оскільки, мовляв, бронзовий двоголовий орел сидів на його маківці під час відкриття монумента в 1909 році за участю царя Миколи ІІ. Причому, як з’ясувалося, без згоди полтавців імперський символ майже 300–річного поневолення України нинішні полтавські владці вже виготовили і збираються встановити його до Дня міста, який відзначатимуть 23 вересня.

Щоб не допустити такої наруги над національною гідністю українців, першу протестну акцію добровольці з «Простору свободи» провели у формі театралізованої, за їхнім визначенням, «скептичної посмішки». Мовляв, хижих орлів не треба боятися — краще посміємося з них. Тож до згаданого пам’ятника з популярним насамперед серед студентів бронзовим левом, якому «на фарт» перед іспитами натирають кінчик хвоста і, даруйте, яйця, молодь принесла вирізаний із паперу «макет» двоголового птаха із приклеєним курячим пір’ям. З огляду на це головного персонажа акції охрестили «мутантною куркою».

«Регіони» вже не підтримують Матковського

На короткому мітингу активісти «Простору свободи» Тарас Шамайда та Євген Янкевич, а також депутат облради, голова обласної організації партії «За Україну!» Олег Пустовгар закликали не бути байдужими до подібних українофобських витівок влади як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях. Бо в тій же Полтаві, як і повсюдно, є десятки, сотні житлових і нежитлових будинків, у тому числі й пам’яток архітектури, доріг, об’єктів соцкультпобуту, які потребують негайного відновлення. Замість цього на двоголового орла, який, до речі, не протримався на «своєму» місці навіть двох десятиліть, очільники міської влади викидають 300 тисяч гривень. Навіщо їм це потрібно?

Неважко здогадатися, що перед новими виборами українофоби з мерії намагаються мобілізувати свій традиційний електорат із числа забамбулених імперською пропагандою пенсіонерів, «відставників» тощо й водночас «кинути кістку» опонентам. Нехай останні й далі «гризуть» БЮТівську владу міста за поклоніння двоголовим орлам, неповагу до Мазепи, аби не чіпали ще вагоміших її «грішків» — хабарів, «відкатів», тиску на «незговірливих» підприємців тощо, проти чого вже повстають навіть учорашні соратники. Скажімо, побратим мера по комсомолу та «Приватбанку», нинішній «губернатор»–«регіонал» Олександр Удовіченко на прес–конференції заявив про те, що Партія регіонів на осінніх виборах міського голови Андрія Матковського не підтримуватиме. Хоча на запитання «УМ», чи підтримує особисто глава облдержадміністрації відновлення в Полтаві імперського орла та чи сприятиме це злагоді й порозумінню серед громади, пан Олександр відповів, що не бачить у «поверненні» скинутого більшовиками орла «дуже великих проблем». Якось воно «не з руки» згадувати про такі проблеми після того, як починаєш «відзначати» вже й «некруглі» дати Полтавської битви разом із провідниками російського посольства.

«Геть мутанта–окупанта!»

Учасники акції також тримали в руках портрет Івана Мазепи, вимагаючи від міської влади дати дозвіл на встановлення пам’ятника українському гетьману, виготовленого на народні пожертви. Своєрідною кульмінацією дійства стало запрошення організаторів колективно обскубти згаданого двоголового «мутанта». Щипали «опудало» фактично всі присутні. Після цього під скандування «Геть мутанта–окупанта!» і «Мазепу — в Полтаву, мутанта — в канаву!» пошарпаного паперового птаха віднесли до найближчого сміттєвого бака.

До акції долучилися також місцеві активісти очолюваної Валентином Наливайченком громадянської ініціативи «Оновлення країни», які роздавали присутнім листівки відповідного змісту.

Зазначимо, що за відсутності опонентів та при поблажливих поглядах кількох міліціонерів–спостерігачів дійство нагадувало гру. А чи спробують її організатори реально перешкодити здійсненню провокативних «двоголових» намірів полтавської мерії? Як це робили, скажімо, комуністи та їхні сателіти, коли «помаранчева» влада області встановлювала пам’ятний знак на місці майбутнього пам’ятника Симону Петлюрі? Чи ті ж міські депутати–БЮТівці, котрі виштовхували із Соборного майдану будівельників, що приїхали готувати майданчик для пам’ятника Івану Мазепі? Відповідаючи на це запитання «УМ», один із координаторів акції Тарас Шамайда зазначив: «Якщо мер Матковський не отямиться після таких сатиричних дійств, то, звичайно, треба буде виводити сюди багато людей і не дати міській владі втілити ту провокацію в життя».

Василь НЕЇЖМАК

Два рок–дні традиційного щорічного, вже восьмого за ліком, фестивалю сучасного українського мистецтва «Мазепа–фест» завершилися минулої неділі майже опівночі. Щоб «вписатися» у відведений регламент, організатори змушені були скорочувати виступи навіть таких відомих гуртів, як сестри Тельнюк і «Моторолла». Але атмосфера заключних акордів фесту була такою, що публіці не хотілося розходитися. Зрештою, «мазепинські» скандування ще довго лунали й у нічній Полтаві…

Канікули для студентів, але не для «гопоти»

Цього року через «підніжки» міської влади, далекі від оптимальних дати оренди Співочого поля, студентські канікули та неймовірну спеку глядачів було трохи менше, ніж зазвичай. За відсутності багатьох справжніх поціновувачів україномовної рок–музики зі студентського середовища помітнішими стали галасливі групки місцевої «гопоти», яка приходить на подібні дійства тільки для того, щоб погорланити, потусуватися, попити пива і навіть, даруйте на слові, «начистити» один одному пики. Тож періодично між ними як на Співочому полі, так і за його межами спалахували бійки, припинити які просили навіть артисти зі сцени.

Але «заклятим друзям» фестивалю, насамперед із полтавської мерії, котрі постійно дорікають організаторам за подібні «неподобства», хотілося б порадити озирнутися довкола. І подивитися, що відбувається, скажімо, до чи після футбольних матчів на найближчих шкільних стадіонах, у парках і скверах чи просто на вулицях. Прикро, але такі локальні «махачі»–мордобої сьогодні також стають частиною молодіжної субкультури. І звинувачувати в цьому фест, на найвиднішому місці якого постійно висить величезний транспарант зі словами «Хто за Україну — не вживає нікотину, хто за українську волю — не вживає алкоголю», певно, таки не варто.

Без Скрипки, але з «оркестром»

Найбільшим розчаруванням для багатьох стала відсутність Олега Скрипки зі своїм «ВВ». Тим паче що спочатку легендарний співак дав згоду на приїзд до Полтави, а потім, за словами директора фестивалю, народного депутата Миколи Кульчинського, віддав перевагу виїзному туру своєї «Країни мрій» до Львова. Зрештою, такий «недоїзд» зіркового виконавця з успіхом «компенсували» Марія Бурмака, «Моторолла», сестри Тельнюк, «НеДіля» та інші зірки й зірочки української рок–музики.

Причому коли в суботу Марія заспівала відому «бандерівську» пісню «Хлопці, підемо, боротися будемо…», її одразу підхопив увесь «партер» Співочого поля — надто вже суголосні ті слова сьогоднішнім настроям молоді, яка не сприймає ініційованого владою брутального наступу «совка» на справжні українські цінності вкупі з намаганнями за будь–яку ціну обмежити простір свободи та демократії. Певно, тому так щиро публіка скандувала «Дя–ку–є–мо!» за фінансову підтримку фестивалю лідеру «Нашої України» Вікторові Ющенку. Як і минулого року, на фесті знову порушили його мовну «цноту»: соліст популярного гурту заспівав одну з пісень російською. Режисер Сергій Архипчук нагадав співаку про цілковиту україномовність цієї рок–забави, на що той зі сцени відповів: мовляв, а чому ви не дорікаєте за спів англійською? Насамперед тому, що російськомовна пісня з претензією на шлягерність дуже нагадувала звичайнісіньку «попсу», яка, зрозуміло, не може бути «форматною» на рок–фесті.

Рок український чи американський?

Загалом же виконавський рівень фестивалю, на думку фахівців, був вищим, ніж у минулі роки. Хоча б тому, що організатори цього разу вдалися до невеликих хитрощів і таки «відсікли» від виступів на головній сцені чимало полтавських гуртів, яких раніше доводилося випускати на неї тільки «по–земляцьки» або за минулі заслуги (про майданчик для них у сусідньому «літньому» кафе наша газета також розповідала). З іншого боку, якихось особливих «бомбових» відкриттів серед нових груп специ також не помітили. Відчувається, що наші рок–музиканти таки засвоїли настанови провідників «Червоної рути» та інших подібних фестивалів, які постійно повторюють: слухайте сучасну західну музику і орієнтуйтеся саме на неї, а не на вітчизняний «відстій» і «шароварщину»!

Тож тепер у багатьох доволі професійних молодих музикантів швидше відшукаєш мотиви «стандартного американського року», ніж щось своє, питомо українське… Зрозуміло, що «утнути» справді оригінальне тепер набагато важче, ніж це було 10 чи 20 років тому, коли український рок тільки народжувався. Але ж така обставина повинна тільки стимулювати пошук. Помітно слабшою серед «неофітів» вітчизняного року стала й робота над словом, текстами пісень, що було їхнім «коником» у минулі роки. Тепер же ознаки якісної поезії радше стали винятком із загального «правила» дбати передовсім про музичний супровід. А такі тексти, як у сестер Тельнюк, узагалі сприймаються як небесне одкровення.

З Андруховичем ми здебільшого говорили про політичну ситуацію в Україні…

З ПРИХОДОМ ЯНУКОВИЧА Я ПОБАЧИВ, ЩО НІБИ Й НЕ ІСНУЄ НІЧОГО, НАПИСАНОГО МНОЮ ДОСІ

Пане Юрію, не знала з чого почати розмову, але перед інтерв’ю переглядала ваші «Рекреації» (1990 р.). Там люди запитують Мартофляка (одного з героїв), чи спроможна нинішня Верховна Рада якось змінити на краще нашу ситуацію? Власне, це саме запитання я й адресую вам.

Можливо, ваш переглядач не підтримує формату цього зображення. Якраз сьогодні з такою ностальгією згадав тодішню Верховну Раду… Це був 90-ий рік… Сьогодні той день, коли та ВР прийняла Декларацію про суверенітет. Коли йшов на зустріч з вами, по телевізору саме показували сюжет про це голосування… Я собі ще подумав: «Боже, яка тоді була прекрасна Верховна Рада, приймала якісь позитивні речі…» Бо те, що зараз, – жахіття.

Як на мене, ВР сьогодні – це один з найбільш небезпечних для самого існування Української держави органів. За часів президентства Ющенка це однозначно було найбільше джерело небезпеки для України. А за Януковича до небезпечної ВР додалася ще й Адміністрація президента.

Верховна Рада нині просто виконує вказівки адміністрації, тобто з ролі ініціатора перейшла у виконавця знищення державності. На мій погляд, організатор усе-таки небезпечніший, ніж виконавець. Тому пальму першості ВР утратила.

Нещодавно Олег Скрипка заявив, що українська мова і все українське – зникають і що мову варто занести до Червоної книги. Ви теж вважаєте, що все українське зникає?

Цей месидж з другої половини 80-их років, коли він був озвучений, і досі актуальний. А Олег Скрипка про нього сьогодні ще раз нагадав.

Відколи я пишу – упродовж 25 років – прозу, публіцистику, вірші, там усюди можна цей месидж прочитати: ми зникаємо, гинемо, нас нищать.

Та оскільки я не плаксій за своєю природою, не нарікаю, а волію сміятися, то, можливо, не всі в моєму писанні цей месидж прочитують.

Чому цей рік такий складний для мене? Я зненацька побачив, що наче не існує нічого написаного мною досі, тобто нічого з того, що сказане, нібито й не спрацювало. Ми й далі стоїмо там, де були, коли я починав, – у совку.

Треба все починати з першого слова. Але так набридло бути Сізіфом. Це навіть не тому, що Янукович переміг, це взагалі в усьому так. Культурно-суспільна безпам’ятність – найхарактерніша риса цього союзу племен, який називається українським народом. Справа в тому, що, мабуть, народу просто нема.

ЯКЩО ПЕРЕМОЖУТЬ ПОМАРАНЧЕВІ, ТО КРИМУ Й ДОНБАСУ ТРЕБА ДАТИ МОЖЛИВІСТЬ ВІДОКРЕМИТИСЯ

Якщо його досі нема, то звідки він має взятися, народитися?

Та вже, мабуть, не народиться. Нормальні народи народжувалися років сто тому. У нас це по-різному складалося, але переважно не складалося. Звісно, були якісь оптимістичні моменти. Я не виключаю, що вони ще повторяться в нашій історії, та поки що можна констатувати, що Україна сьогодні – союз племен, які розсварені між собою, проте тримаються вкупі на основі певної державної фіскально-репресивної машини.

Хоч як парадоксально це звучить, але Україну вкупі тримають матеріальні інтереси Януковича і його оточення. Ніщо інше нас не тримає.

Ви десь казали, що виступаєте за від’єднання Криму й Донбасу від України як такої…

Ні-ні, не так це все однозначно й прямо… Але: залишаючи шанс для українського майбутнього, треба розглядати цю опцію, якщо ми, звісно, хочемо зберегти шанс. Тобто якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися. Зараз вони цього не зроблять, бо сьогодні їхні сидять при владі в Києві.

Але я майже не вірю в те, що помаранчеві коли-небудь прийдуть до влади.

Я Б НЕ РОБИВ БИ ЦЮ КЛЯТУ ЦІЛІСНІСТЬ ЯКОЮСЬ ДОГМОЮ

А чим Крим і Донбас, на вашу думку, заважають Україні розвиватися?

Скажемо так, політично це інша нація. Я вже зараз етнічних моментів не чіпаю, лише політичні. Так от – політично це частина російської нації. Я не хочу сказати, що всі поголовно там такі, але тій українській меншині, яка там є, простіше запропонувати еміграцію сюди, бо вони й так там загнані в кут, постійно переслідувані, не можуть реалізувати жодного проекту. У Донецьку не проходить навіть така річ, як надання університету імені їхнього земляка Василя Стуса. Тобто там апріорі агресивно заблокований будь-який український рух. Він заблокований не внаслідок якихось репресій, а тому що справді цього не хоче тамтешнє населення. Воно чуже Україні. Україна йому чужа й нецікава, щонайменше байдужа.

Написи в маршрутках на зразок «Нету денег – плати гривной» зайве свідчать, що там концентрація ментального несприйняття всього, що пов’язане з українською незалежністю.

Працювати над цим Київ намагався, починаючи з 1991 року. Це принесло тільки погіршення. А остаточне погіршення принесли останні п’ять років правління Ющенка.

Як на мене, ми постійно тішимо себе якоюсь ілюзією територіальної цілісності, якої і так немає. Вона існує сьогодні тільки завдяки тому, що їхній хлопець сидить у Києві на престолі. Тобто одна сьома України робить свій вирішальний внесок у те, як жити країні в цілому. Тому я б не відмовлявся від такого проекту і не робив би взагалі цю кляту цілісність якоюсь догмою. Тобто чого впиратися в те, що насправді нищить нас і губить?

Можливо, ці регіони просто неправильно українізовували, чи їх апріорі не можливо українізувати?

Що значить «правильно», «неправильно»?.. Жодного разу там не було, скажімо, якихось репресій, тиску. Навпаки – усе, що намагалися застосувати в цих регіонах, робилося через позитив. Але якщо в людей викликає відчуття насильництва, наприклад, український дубляж в кіно… Не те, що їх силоміць заганяють у концтабір і змушують учити українську мову, а просто запрошують у кіно подивитися фільм і заодно помалесеньку навчитися розуміти її. А це викликає в них бажання повстати… Як на мене, правильнішої українізації, ніж через кіно й телебачення, бути не може.

Зрештою, тепер і це все зупинено, завдяки їхнім людям у владі і тій політиці, яку вони проводять.

Узагалі є відчуття, що найкомпроміснішою постаттю в історії незалежності був Ющенко. Це і був проект на об’єднання Західної і Східної України. Бо він східняк, без радикалізму, насправді людина радянська, але водночас не чужа українськості, за природою україномовний. Та в результаті політичної боротьби з нього зробили націоналістичного монстра, а для донецьких він узагалі став якимось фашистом, нациком. Тобто навіть настільки компромісний, об’єднавчий варіант не спрацював.

А Тимошенко могла б бути таким компромісним варіантом? Вона вишиванку носить, косу – теж.

Могла б. Але ось програла.

Та тут кого не візьми, якщо він провадитиме українську політику, буде перетворений російською пропагандою на фашиста. А взагалі-то, повертаючись до теми від’єднання: я переконую в необхідності чогось цілком неможливого, ніби втратив будь-яке відчуття реальності, правда ж?

Я знаю багато людей з аналогічною точкою зору. Кажуть, якби не ці два регіони, ми були б у ЄС і жили краще…

Абсолютно! Ці регіони беруть дуже вагому частку в кожному нашому голосуванні. Дві донбаські області надзвичайно густо заселені. Та справа не лише в тому, що вони густо заселені, а й у тому, що вони по-радянському одностайні в голосуванні.

Наприклад, у Галичині плюралізм, голоси розкидані між трьома-чотирма політичними силами.

Приблизно та сама історія в Криму, що й на Донбасі, тільки ще додаються прямі російські провокації. Ну, і присутність ЧФ до всього – його тамтешній народ дуже любить, значно більше, ніж українських моряків.

Я ніколи не підраховував спеціально, але, як кажуть, на око – наш проукраїнський політикум без цих двох регіонів на кожних виборах мав би десь понад сімдесят відсотків. Тобто була б така стійка проукраїнська більшість у парламенті, стійка проукраїнська влада і західний вектор був би поза дискусіями.

Ми взагалі зараз дивно виглядаємо у світі. Наприклад, ще рік тому я приблизно два-три рази на місяць отримував замовлення з газет, переважно німецькомовних про те, що тут відбувається. Та починаючи з лютого цього року як відрізало. Таке враження, що всім усе стало зрозуміло і більше нічого нікого не цікавить.

Поляки цього року здивували мене… Я мав багато виступів з «Карбідо», часом це були ще літературні вечори. Я багато говорив про політику, нашу ситуацію. І вони були всі шоковані, а я був шокований тим, що вони шоковані, бо нічого не знають і уявляють собі, що в нас усе планомірно розвивається так, як розвивалося. Мабуть, це великий успіх на міжнародній арені сьогоднішньої влади. Вони добилися цілковитої втрати інтересу до України за кордоном. Ніхто не цікавиться і особливо ніхто не дивиться в наш бік.

Як це сумно…

Це сумно, а також це показник того, у яку погану часову смугу ми вступили. Тут не тільки Янукович як чинник, їх багато: протистояння Росія – США, на якому Росія за всіма статтями переграє цього ідіотичного Обаму. Слово «ідіот» я тут вживаю не як лайку, а швидше як діагноз. Звісно, і сам ЄС, який є зразком подвійних стандартів, нерішучості, лицемірства. Головне прагнення європейського політикуму – нічого не змінювати, законсервувати ситуацію такою, як вона є, тому що вона є непоганою, а може стати гіршою. Тому вони роблять усе, аби нічого не змінювалося.

ТАБАЧНИКУ ДУЖЕ ХОЧЕТЬСЯ ЗАЇХАТИ В МАРМИЗУ

Як, на вашу думку, могло виникнути таке явище, як Д.Табачник в українському суспільстві? Він же навіть не донецький…

Можливо, ваш переглядач не підтримує формату цього зображення. Очевидно, він з міркувань політичної кон’юнктури пристав до цього табору. Тобто став донецьким «за духом».

Мені складно щось говорити про нього, бо особисто його, на щастя, не знаю. Як на мене, він людина психопатичного складу. Він чимось дуже сильно ображений на галичан і тепер із цього реваншу намагається витиснути максимум. Там якась очевидна травма.

Це дуже цікавий об`єкт для дослідження якщо не психіатра, то принаймні психоаналітика. Інакше й не знаю, чим пояснити аж такий азарт у руйнуванні всього, що напрацьовували його попередники на цій міністерській посаді.

Він був мені часом симпатичний у першій каденції Кучми. Тоді я, наївний, його шанував за те, що він уже інше політичне покоління, людина, яка чудово оволоділа українською… Ні, я не думаю, що з ним варто дискутувати й спілкуватися. Та й не хочу спілкуватися з кимсь, кому мені дуже хочеться просто заїхати в мармизу.

НЕ МОЖЕ ПРЕТЕНДУВАТИ НА КРАЩУ ДОЛЮ НАРОД, ЯКИЙ ВОЛІЄ СТОЯТИ РАКОМ НА ГОРОДАХ ЗАМІСТЬ ЧИТАТИ КНИЖКИ

Що повинен робити патріот у сьогоднішніх умовах?

Їхати звідси. Справжній патріот України повинен відмовитися від патріотизму і спробувати зайнятися собою, стати егоїстом. Це, звичайно, я так гірко жартую.

Як тоді бути з наступними поколіннями?

А що, ще будуть якісь? Бо я не вірю в те, що будуть якісь наступні покоління українців. Можливо, я трохи перебільшую, не знаю.

Гаразд, якщо серйозно… Що повинен робити патріот? Усвідомити, що це не програна битва, як стверджують деякі, а програна війна. Наслідком програної війни є окупація країни. Окупантові слід чинити опір – для початку ненасильницький. Бойкот і саботаж є дуже ефективним методом. Несплата податків – там, де це можливо. Невиконання їхніх розпоряджень. Ну й таке інше… Методів насправді багато.

Свою життєву модель я будував ледь не півжиття, ну точно вже упродовж усіх років незалежності. Ця модель принципово зараз нічим не відрізняється від тієї, що я практикував і 10, і 15 років тому: максимальне унезалежнення від держави, звести до мінімуму будь-які контакти з нею і бути автономним у цьому сенсі. Звісно, це передбачає якусь матеріальну незалежність. Тому я не прагну бути людиною багатою. Зате незалежною. Я не кажу, що така позиція єдино правильна. Правильніше взагалі покинути цю країну і це суспільство, тоді звільнитися від усього разом: жахливого телебачення, цієї музики в публічних місцях, від усіх цих «працьовитих, гостинних і таких духовних» людей. Бо ж не може насправді претендувати на кращу долю народ, який воліє стояти раком на городах замість того, щоб читати книжки. Українці насправді жахливо мало читають. Газети наші деградували до неможливого… Куди не глянь, усюди якась гуманітарна катастрофа. І, безумовно, це все вилазить з більшою очевидністю, коли влада ворожа, окупаційна. Знову ж таки, те, що влада така є, – це один з наслідків катастрофи.

Є щось таке, як неповторність окремо взятої людини, її єдине пришестя на цей світ, єдине життя. Ось мені перевалило за п’ятдесят, і я думаю, скільки ж можна воювати на цьому українському фронті, скільки можна підживлюватися якимось ілюзіями, що ти своїм писанням щось можеш змінити, що воно комусь потрібне?! У 2004 році все склалося начебто так, що наче справді можеш і справді потрібне, а через п’ять років усе закрилося і стало ще набагато гірше, ніж було доти.

Виходить, уся ця моя практика була неправильною. Виходить, правильно буде отримати нарешті свою життєву перемогу не в сенсі проекту «Україна», а в сенсі проекту «я йду геть з України».

Які зараз настрої панують в Західній Україні?

Люди вступають у Партію регіонів. Мабуть, передусім у зв’язку з наближенням місцевих виборів. Самі подивіться… Захід прийняв сьогоднішню владу, усі звикли. І надалі звикатимуть. Оце звикання до окупанта – найгірше, що з нами нині коїться. Зараз триває тенденція равлика, який ховається. Невдовзі цей равлик сам казатиме, що так правильно, так і повинно бути.

КРАЇНУ ЗАХОПИЛИ ОКУПАНТИ, А ЮЩЕНКО ПРО ГУСОЧОК РОЗКАЗУЄ

А як ви поясните властивість західняків швидко закохуватися в політиків, а потім швидко розчаровуватися аж до ненависті? Наприклад, як це було з Ющенком.

Я це пояснюю позитивно. У мешканців Західної України сам склад мислення багатогранніший. Тобто це навіть на підсвідомому рівні… Тому що сам по собі історичний досвід існування автономних суспільних структур, наприклад, як якась там селянська просвіта, тут багатший і давніший, ніж у решті України.

Кажуть, є якась ідеологія Галичини і є ідеологія Донбасу, і вони розривають Україну на дві частини. Ідеологія Донбасу справді є, а ідеології Галичини немає, це така панукраїнська ідеологія, загальноукраїнська. І заради існування державності зі столицею в Києві галичани погоджуються залишатися в тіні, бо вони знають, що апріорі виходець звідси ніколи не стане президентом України. Сам факт походження з Галичини заблокує йому шлях до найвищої влади. Тому знайшли в Сумській області Ющенка. І якби треба було, то і в Донецькій знайшли. Але, як я казав раніше, це все одно не працює, з нього все одно зроблять потім галицького фашиста.

Про закоханість і ненависть… Я би не сказав, що була така ненависть до Ющенка. Швидше – панувало велике розчарування і відмова вдруге голосувати за нього. Ненависть була більша в Центрі й на Сході. Як би там не було, а Ющенко в першому турі у Франківській області мав друге місце.

У 2004 році голосування за Ющенка сприймалося як вибір між добром і злом. А в 2010-му я пішов у першому турі голосувати за нього, бо він був найменше зло. У другому турі меншим злом уже була Тимошенко, тому я йшов і голосував за неї. До речі, вийшло якесь непорозуміння з публічним зарахуванням мене до противсіхів. Коли давав вам коментар з цього приводу, я в другій частині, як на мене, ясно висловився, що я все одно «зламаюся» і проголосую з Юлію Володимирівну.

Різка зміна мого ставлення до Ющенка відбулася між першим і другим туром, коли він ще, будучи президентом, робив усе, щоб переміг Янукович. Це було очевидно до непристойності. Потім ще його інтерв’ю після другого туру, у якому він поділився своїм людським щастям від гусочок, як він у своєму маєтку спостерігає за ними на ставку. Тоді я вже, їй-Богу, розлютився. Бо країну захопили окупанти, а він про гусочок розказує.

Ваш песимізм пов`язаний лише з приходом Януковича і компанії до влади?

Так, звичайно. У нормальній країні такого б не мало статися, це абсурд.

МІНІСТРУ КУЛЬТУРИ ВСЕ ПО ЦИМБАЛАХ

Чи знайомі ви з сьогоднішнім міністром культури і туризму?

Ні. Знаю, що він колись грав на цимбалах. У мене є друзі з гурту «Гудаки» з Нижнього Селища на Закарпатті. Якось вони були з затяжними гастролями в Європі. Ми з ними перетнулися в Німеччині, вони запитали про новини в Україні. Кажу: «Ну, які новини, у нас уряд новий». Вони: «Слухай, а хто міністр культури». «Кулиняк якийсь», – кажу їм. А вони: «Боже, Міша таки став міністром. Ми ж разом на цимбалах грали»…

Так що, мабуть, не помилюся, коли скажу, що сьогоднішньому міністру культури все по цимбалах.

Чула багато суперечливих думок про те, повинен чи не повинен митець відчувати діяльність Мінкультури. Як вважаєте ви?

Є країни, де чогось такого, як міністерство культури, взагалі не існує, а культура квітне. Проте є й країни, у яких культура квітне і є міністерство культури. Тобто якогось узагальнення тут немає.

У моїй голові вже давно не вкладається і ніколи не вкладалося, як одне й те саме відомство може займатися, скажімо, письменниками, балетом, кінематографом, сільськими клубами, народними ремеслами, туризмом. Виходить, якийсь горох з капустою. Та все це було б нічого, якби це була принципово інша культура менеджменту, яка схоплює все на рівні тенденцій і надає їм якийсь рух, динаміку. У нашому ж випадку це не що інше як якась бюрократична, неповоротка машина, що працює лише на власне самовідтворення.

Не те, що я вкрай негативно ставлюся до цього міністерства, я просто його не бачу і не знаю, чи можливі якісь відносини з ним… Хоча, ой, даруйте, мушу вкуситися за язик, бо ми з агенцією «АртПоле» подавалися на грант нашого мінкульту в цьому році на підтримку нашого з «Карбідо» туру «Цинамон». Але це ще було при попередньому уряді. При цьому уряді я був би категорично проти… Подавалися ми ще восени, позитивне рішення було прийняте в січні-лютому. Але не було бюджету, лише позитивне рішення. Прийшов новий уряд і це рішення скасував. Тобто така типова риса спадковості української влади. Ще й так сформулювали, мовляв, цей проект не є для нас пріоритетним, усі наші сили спрямовано на святкування Дня Перемоги.

Власне, це єдиний у моєму житті контакт з мінкультом, який закінчився так печально-повчально. І слава Богу – я їм, значить, нічого не винен.

УСЯ СФЕРА МОЇХ НЕВДАЧ І КЛОПОТІВ – ЦЕ МОЯ РІДНА БАТЬКІВЩИНА: КРАЇНА, НАРОД, ПОЛІТИКА

Банальне запитання – що вас надихає сьогодні? Ви якраз пишете нову книжку.

Звісно, паралельно з фактором влади існують ще й фактори радості. У житті в мене взагалі дуже багато радості. Я про свої радощі забагато говорю, мабуть, якщо вірити українським забобонам, накликаю на себе щось негативне. Дозвольте, я постукаю по чомусь дерев’яному… Насправді вся сфера моїх невдач і клопотів – це моя рідна батьківщина: країна, народ, політика. Якби я був від цього цілком незалежний, то був би стовідсотково щасливим. А так моя країна на відсотків двадцять усе псує. Чому, власне, я і розмріявся про проект перемоги над нею: видерти її геть із себе й стати стовідсотково щасливим.

Книжка про 111 міст, яку я зараз пишу, прийшла мені як задум п’ять років тому. Її каркасом є абетка, а це вже й відповідна структура. Найцікавіше – це водночас і дотримуватись, і порушувати її.

Це якраз завдання, яке й надихає, бо кожен день починаю з того, що дивлюся на цей список міст і в довільному порядку обираю місто, про яке мені хочеться писати саме сьогодні. Тобто абетка абеткою, а мої примхи теж важать. Скільки там ще залишається? На цей момент залишається ще 14 міст. Але яких! Львів, Нью-Йорк, Прага…

Міста, про які пишете, ви в них обов’язково мусили побувати, пожити?

Так. Але не обов’язково пожити. У цій книжці будуть і зовсім коротесенькі тексти, що з’являються як наслідок кількагодинного перебування. Скажімо, я був проїздом у якомусь місті, звідкись кудись пройшовся, і щось трапилося в цей момент. Мабуть, у кінці буде класифікація цього всього: міста, у яких жив, у яких був, у яких бував, у яких побував.

Чому саме 111?

Коли я вперше сів за підрахунок і склав для себе такий первісний список, він коливався від 107 до 120. Тоді я вибрав 111, як графічно найсимпатичніше число.

Інтрига цієї книжки полягає в тому, що я до останнього не знатиму, яка вона вийшла в цілому.

МЕНІ СНИТЬСЯ ОДИН СОН – ЩО Я В ЗАСІДЦІ НА ЯНУКОВИЧА

Що вас найбільше дратує в людях?

Можливо, ваш переглядач не підтримує формату цього зображення. Не знаю… Часто собі самому дорікаю якоюсь надмірною м’якістю, нездатністю по-справжньому ненавидіти. Не можу віднайти в собі ресурси, як би я не намагався. Був такий період після виборів президента цього року, коли мені почало снитися одне й те саме, що я снайпер у засідці, який має застрелити президента. І в мене все чудово складається: зручна позиція, усе дуже добре видно, зручна мішень, але я навіть уві сні не знаходив потрібного ресурсу ненависті, аби його застрелити.

Яка ваша улюблена патріотична пісня?

На першому місці, звичайно, гімн України, а далі – «Червона калина».

Мені подобається наш гімн. Оці всі ідіотизми щодо його зміни – це від такого колосального невігластва, яке проявляється буквально в усьому. Хай просто трішки читають історію. До речі, про свого улюбленого Богдана Хмельницького, «Ще не вмерла козацькая мати!» – це бойовий клич, переможний клич, один з улюблених його, Хмельницького, висловів. І це не нагадування про смерть, а якраз її заперечення.

Розмовляла Оксана Климончук

Стартував автопробіг від управи облорганізації, що знаходиться за адресою Майдан Незалежності 20. А завершився захід полтавських патріотів біля меморіальної дошки видатному полтавцю, головному отаману військ УНР Симону Петлюрі, яку встановлено з ініціативи національно-демократичних сил на фасаді колишньої духовної семінарії (нині Полтавська аграрна академія) у 2007 році.

До дошки борцю за незалежну й вільну Україну Симону Петлюрі від імені учасників автопробігу голова обласної організації партії “За Україну!”, депутат обласної ради Олег Пустовгар поклав квіти кольорів державного прапора. Тут учасники акції провели короткий мітинг і брифінг для ЗМІ. На ньому Олег Пустовгар повідомив, що обласна організація партії “За Україну!” планує проводити подібні заходи й до інших визначних дат в українському календарі, зокрема, до Дня незалежності.

“Автопробіг пройшов винятково на волонтерських засадах. Ми ідеологічна політична сила. Цим наша партія і відрізняється від олігархічних угрупувань у сучасному українському політикумі”, – зауважив Олег Пустовгар.

Прес-служба обласної організації партії “За Україну!”

[View with PicLens]

За ініціативою Руху добровольців «Простір свободи», люди, обурені черговим антиукраїнським рішенням міської влади, зберуться біля пам’ятника Келіну.

Під час акції всі бажаючі зможуть долучитися до символічного общипування двоголової істоти, висловлюючи в такий спосіб ставлення до символів Російської імперії, що поневолила Україну.

Учасники акції також вимагатимуть встановлення в місті пам’ятника гетьману Івану Мазепі, виготовленого за пожертви громадян, який міська влада спочатку дозволила встановлювати, але пізніше скасувала власне рішення.

Провалом завершився проект з встановлення теплових лічильників в багатоповерхівках, що дозволило б значно зменшити плату за тепло і гарячу воду для полтавців. Лічильники в будинках так і не з’явились, а мешканці небагатьох багатоповерхівок, де їх все-таки встановили, сьогодні закидають листами різні інстанції, скаржачись на їх “не нормальну роботу”. Лічильники сильно ревуть і вібрують, на їх показники ніхто не звертає уваги, а мешканці й надалі сплачують чималі суми “Полтаваобленерго”.

Інформацію про розбазарювання грошей підтвердили і в КРУ Полтавської області. Ревізори встановили: управління житлово-комунального господарства Полтавського міськвиконкому безпідставно переплатила чималу суму фірмі-підрядчику, яка мала встановити лічильники.

Керівник цього управління М. Дубинка нещодавно несподівано загинув за загадкових обставин: нібито задихнувся від чадного диму у власному помешканні.

За даними КРУ, у 24 будинках взагалі не були встановлені лічильники, а в інших будинках об’єм роботи виконаний в меншій кількості і встановлені лічильники інших марок, і жоден з них не підключений до абонентської сітки, тож населення продовжує платити по рахункам “Полтаваобленерго”.

“У депутатському зверненні я прошу у встановлений законодавством термін повідомити, чи порушено кримінальну справу за фактами, оголошеними КРУ в Полтавській області та повідомити суму коштів, виділених з міськбюджету під цей проект, а також вказати фірму-підрядчика”, – повідомив Олег Пустовгар.

“Цей обурливий факт засвідчує, що реальної боротьби з корупцією в Україні, зокрема, на Полтавщині немає. Справою честі для полтавських правоохоронців має стати неупереджене розслідування розтрати народних грошей і притягнення винних до відповідальності. Також ця ситуація повинна активізувати громадську думку щодо потреби кадрових змін у верхівці Полтавської міської влади”, – підсумував голова Полтавської обласної організації партії “За Україну!”.

Прес-служба Полтавської обласної організації партії “За Україну!”

Про це повідомив офіційному сайту “За Україну!” голова облорганізації партії, депутат обласної ради Олег Пустовгар. За його словами, продовжено фінансування обласної Програми “Будівництва сучасних спортивних майданчиків зі штучним покриттям”, зокрема заплановано їх створення цьогоріч у Диканському, Миргородському, Полтавському та Зіньківському районах.

“Партія “За Україну!” вважає, що ключовою складовою поліпшення здоров’я нації є перехід до здорового способу життя, а завданням місцевого самоврядування є рішуча протидія наркоманії, курінню та алкоголізму, заохочення фізкультурою людей будь-якого віку і соціального стану”, – заявив Олег Пустовгар.

Схвалено й обласні Програми будівництва (придбання) доступного житла та впровадження в області проекту Програми розвитку ООН та Єврокомісії “Місцевий розвиток, орієнтований на громаду”.

Внесено також зміни до Програми розвитку культури: передбачено капітальний ремонт Пам’ятного знаку жертвам сталінських репресій в урочищі Триби Полтавського району, визначено зони охоронюваного ландшафту будівлі національного значення – Полтавського краєзнавчого музею.

“Цинізмом і політикою подвійних стандартів” назвав Олег Пустовгар внесення слушних змін до облпрограми увічнення видатних земляків. Нею “ширка” в Полтавській облраді передбачила створення фільму про видатного поета, знищеного в часи комуністичного терору Миколу Зерова, але водночас кошти в рішенні “Про уточнення показників облбюджету на 2010 р.” на це не передбачено.

Прес-служба Полтавської обласної організації партії “За Україну!”

Засоби масової інформації повідомили про намір полтавської міської влади до Дня міста (23 вересня) на «лева» (пам’ятник комендантові О.Келіну) посадити двоголового орла. Це нібито має повернути пам’ятникові вигляд, який він мав, коли до 200-річчя Полтавської вікторії (читай – української трагедії) його відкривав російський імператор Микола ІІ «Кривавий».

Але усі, хто знає про дії полтавської міської влади останнім часом, розуміють, що тут аж ніяк не йдеться про системне відновлення первісного вигляду пам’ятників минулих віків. Якби було так, то передусім був би відновлений у належному вигляді пам’ятник на могилі Івана Котляревського, який і досі стоїть без хреста, схожий на червоноармійський обеліск. Також був би відновлений хрест Іванові Стешенкові, міністрові освіти Української Народної Республіки, знищений більшовиками.

Насправді ж, на думку багатьох полтавців, міському голові А.Матковському та його «команді» важливо ще раз вислужитися перед кремлівськими карликами та їхніми малоросійськими полигачами. Така вже доля «дядьків отечества чужого» – не встиг одну капость українському народові зробити, як мусиш робити нову, а то «хазяїн-барин» розсердяться. Так і тут: весь український світ ще кипить обуренням на полтавських владців, котрі заблокували встановлення пам’ятника Гетьманові Іванові Мазепі, а Матковський і Ко готуються прибити на чоло міста ще одне клеймо імперської неволі.

Як повідомляють, обійдеться встановлення імперського стерв’ятника у 300 тисяч гривень. Це при тому, що в Полтаві у жахливому стані дороги, двори навіть у центрі міста, не кажучи вже про яку-небудь вулицю Південну.

Аналітики висловлюють припущення, що встановлення російського орла на День Полтави – це замовлення спецслужб Російської Федерації, яким потрібен конфлікт для зняття репету про захист пам’яток імперського минулого Росії.

До речі, герби навіть не царської, а сучасної Росії уже з’явилися на Сампсоніївській церкві. Куди далі спрямує свої кігті орел, що довбе українське серце ось уже скільки століть?

Вимагаємо облишити провокаційну акцію з встановленням російських стерв’ятників у Полтаві. Полтавська громада протестує проти того, щоб її коштом у місті «застовплювали» володіння царсько-гебістської Російської імперії.

Заяву підтримали:

• Голова Полтавського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, народний депутат України М. Кульчинський;
• Голова Полтавської обласної організації партії “За Україну!”, депутат обласної ради  О. Пустовгар;
• Представник обласної організації “Молода Просвіта” Є. Янкевич;
• Голова обласного відділу “Союзу українок” О. Калинич;
• Крайовий отаман Соборного козацтва “Січ” В. Убийвовк;
• Заступник голови обласної організації “Українська справа”, кандидат історичних наук В. Ревегук;
• Провідник обласної організації ОУН І. Баб’як;
• Голова Полтавського обласного відділення міжнародної благодійної установи “Центр національного відродження”                      О. Карнаух;
• Почесний голова Полтавського обласного відділення об’єднання ветеранів П. Андрєєв;
• Голова обласного громадського оргкомітету з увічнення пам’яті Івана Мазепи та Самійла Величка В. Зайцев.

“Цей захід відбувся в столиці за організаційної і фінансової підтримки Інституту політичної освіти”, – повідомив керівник Полтавської делегації, член правління облорганізації партії “За Україну!” з молодіжних питань Євген Янкевич.

Полтавці разом зі своїми колегами з інших регіонів України прослухали лекції провідних київських експертів з економіки, політології, проведення виборчих кампаній, розвитку місцевого самоврядування й громадських об’єднань.

Прес-служба Полтавської обласної організації партії “За Україну!”