Козацькі традиції виховання молоді застосовує у своїй методиці Національна скаутська організація «Пласт». Днями у мальовничій місцевості поблизу Кобеляк на Полтавщині розгорнувся наметовий пластовий табір «Мамай». Тридцять хлопців та дівчат, здебільшого мешканці районів області, два тижні житимуть серед природи, займатимуться творчістю, верховою їздою, навчатимуться куховарити, надавати першу медичну допомогу. Read the rest of this entry »
У Полтаві завершився другий, заключний, етап «Мазепа–фесту»
Василь НЕЇЖМАК
Два рок–дні традиційного щорічного, вже восьмого за ліком, фестивалю сучасного українського мистецтва «Мазепа–фест» завершилися минулої неділі майже опівночі. Щоб «вписатися» у відведений регламент, організатори змушені були скорочувати виступи навіть таких відомих гуртів, як сестри Тельнюк і «Моторолла». Але атмосфера заключних акордів фесту була такою, що публіці не хотілося розходитися. Зрештою, «мазепинські» скандування ще довго лунали й у нічній Полтаві… Read the rest of this entry »
Молоді активісти Полтавської обласної організації партії “За Україну!” з Полтави і Комсомольська взяли участь у Всеукраїнському навчальному семінарі для політиків та громадських діячів. Read the rest of this entry »
17 травня у Полтавському парку культури та
відпочинку «Перемога», на співочому полі ім. Марусі Чурай, відбулося «Свято Дитини».
Полтавське свято – це подія в рамках соціального
проекту «Ближче до дітей», організованого дитячим журналом «Пізнайко» і покликаного
об’єднати українські сім’ї. Проект здійснюється під девізом «Ми знайдемо час
для твоєї дитини! А ти?» Свята присвячуються Міжнародному дню захисту дітей і
пройдуть у 16 містах України, серед яких, крім Полтави, Запоріжжя, Житомир,
Чернігів, Рівне, Луцьк, Мукачеве, Херсон, Івано-Франківськ, Черкаси, Одеса,
Київ, Суми, Кривий Ріг, Дніпропетровськ і Харків. Read the rest of this entry »
З 4 по 10 травня цього року в
усіх областях України, зокрема, на Полтавщині, вчетверте проходить щорічна
доброчинна акція «Почуйте всі!» Всеукраїнського благодійного фонду „Серце до
серця”. Її метою є суспільний збір коштів, за які закуплять сучасне медичне
обладнання для діагностики вад зору. Цю апаратуру передадуть до обласних
дитячих лікарень. До речі, ще наприкінці березня до офтальмологічного
відділення Полтавської міської дитячої лікарні передали японський автоматичний
проектор знаків і набір комп’ютерних програм для діагностики й лікування вад
зору загальною вартістю понад 20 тис. грн. Лікувальне устаткування придбали за
кошти, отримані під час минулорічної доброчинної акції «Почуйте всі!» ВБФ
«Серце до Серця». Фонд користується потужною
підтримкою владних структур – як урядових міністерств, так і управлінь,
відділів місцевої виконавчої влади. Організаторами
акції в нашій області, окрім обласного штабу фонду «Серце до Серця», виступають
осередки Пласту – Національної Скаутської Організації України, обласна
громадська організація „Молода Просвіта”. Захід проводиться за активної
допомоги Полтавської облдержадміністрації. Полтавське відділення ВБФ „Серце
до серця” тісно співпрацює з головним дитячим офтальмологом області Валентиною
Маліковою, зі студрадою міста. Як відзначила керівник обласного штабу ВБФ «Серце до
серця» Наталя Удовиченко, 2007 року по Полтавській області волонтери фонду
зібрали 3 тисячі гривень, торік – 30 тисяч (понад 17 тис. грн. – у Полтаві, 11
тис. грн. – у Кременчуці, решта – в районах). До участі в цьогорічній акції
зголосилося вже близько 400 волонтерів, переважно школярі та студентство. У день акції, в суботу, 9 травня, на вулицях Полтави
й усіх райцентрів області з’являться волонтери з пронумерованими скриньками для
збору грошей та бейджами-ідентифікаторами з символікою фонду. Волонтери даруватимуть
кожному, хто вкине будь-яку суму до скриньки, яскраве сердечко-наліпку. О 13.00 на площі перед обласним центром естетичного
виховання учнівської молоді (вул. Жовтнева, 67) розпочнеться святковий концерт за участю кращих
музичних колективів і рок-гуртів області. Цього ж дня гроші, зібрані у скриньки,перерахують
банківські працівники у присутності волонтерів і одразу переведуть кошти на рахунок Фонду.А потім лікарська рада на чолі з головним дитячим
офтальмологом України визначатиме, яке медичне обладнання закупити за ці кошти. Десять найкращих
волонтерів під час урочистої церемонії нагородження одержать сувеніри-сюрпризи,
подяки фонду та заохочувальні призи від фірм-партнерів і спонсорів акції. А
людина, що назбирає найбільше коштів, матиме змогу поїхати в польське місто
Краків за кошти організації. Задум акції запозичений у
Польщі, де вона під назвою „Великий оркестр святкової допомоги” проводиться 18
років поспіль і неофіційно набула статусу
державного свята. За цей час поляки зібрали в такий спосіб більше 85 млн. доларів.
Тому сьогодні Польща має суттєве медичне обладнання для дітей, які можуть і не
виїжджати за кордон, на відміну від українських дітей з різними вадами
здоров’я, яких ми не можемо, на жаль, лікувати на теренах нашої держави. На Полтавщині живуть більше 20
тисяч дітей з вадами зору. За словами головного дитячого офтальмолога області
Валентини Малікової, медична апаратура, яка є у відділенні офтальмології
обласної клінічної дитячої лікарні, оновлена за останнє десятиріччя лише на
15%. Решта працює ще з часів СРСР. Дуже
часто батькам з хворими дітьми доводиться їхати в інші міста, щоб зробити
операцію, а іноді й просто заради консультацій. Багато операцій лікарі не в
змозі робити лише через те, що бракує обладнання, хоча спеціалісти є. Тож приєднуйтесь до акції
„Почуйте всі!” Подаруйте діткам радість – нехай вони ростуть здоровими й
повноцінно радіють життю! Наводимо рахунок для благодійних
внесків на придбання медичного обладнання для лікування дітей з вадами зору: Одержувач: Всеукраїнський благодійний фонд „Серце до серця”; ЄДРПОУ 34354227 р/р 2600901011888 в КФ ВАТ
„Кредобанк” м. Київ,
МФО 321897 Найменування платежу: „Благодійний внесок на придбання
медичного обладнання для Полтавської області”. Перераховувати кошти можна з 1 по
15 травня 2009 року. Контакти: Удовиченко Наталя
Іванівна, голова Полтавського обласного штабу ВБФ «Серце до серця», тел.
8 066 829 11 73, 8 063 475 60 19, 8 (0532) 53-06-75. Тетяна Алєксандрова
У Полтавському художньому музеї
«Галерея мистецтв» представили збірку творів молодих полтавських авторів
«Острови-ІІ». Книга видана торік коштом обласного бюджету за планом випуску
соціально значущих видань. Влаштували презентацію Головне управління
інформаційної та внутрішньої політики облдержадміністрації спільно з
Полтавською обласною організацією Національної спілки письменників України. «Острови-ІІ» гідно продовжує
традиції, закладені в першому числі альманаху. Зокрема, на сторінках книги
зустрічаємо вже знайомих з першого видання Євгенію Найчук, Аліну Савченко,
Дарину Риженко, Галину Пустовгар, Юлію Манойленко та Анастасію Чечотку. Але
пістрявіють сторінки й іменами молодих і талановитих авторів, які заявили про
себе чи не вперше: Владислав Могилат, Каріна Панець, Аліна Свічкар, Максим
Козаченко, Ольга Боженко. 15 авторів представили у збірці
поетичні твори, дев’ятеро – прозу. Кожен автор – це окрема сторінка сучасної
молодої літератури. У кожного – свій світ, свій шлях і різний досвід у житті і
творенні. Але всіх їх об’єднує свіже, незатьмарене, оригінальне бачення світу крізь
призму власного сприйняття. Приємно подивує читачів і креативний дизайн видання,
розроблений видавцем Ростиславом Шевченком. Модераторами презентації були
учасниці нещодавно створеного літературного гурту «Знак чотирьох». А «родзинкою»
свята стала пісня на вірш Наталії Трикаш у виконанні поетки і барда Терезії
Локес. Тетяна Алєксандрова
Журнал «Діє-Слово» є гідним
продовжувачем традицій своїх попередників: журналу для дітей «Журавлик» та
дитячої газети «Полтавочка», які видавались у 1990-х роках минулого століття і
користувалися в дитячому середовищі справжньою пошаною. Тепер є надія на
тривале існування нового журналу – йому допомагають і облдержадміністрація, і
обласна рада. Впевненість у цьому під час презентації часопису висловив його головний
редактор Володимир Тарасенко – заслужений працівник культури, член Національної
спілки письменників України, лауреат премій імені Івана Котляревського та
Панаса Мирного. Літературним редактором видання є Микола Костенко – член
Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів
України, лауреат багатьох літературних премій. До речі, днями Микола Васильович
відзначає 70-річний ювілей. Засновником журналу «Діє-Слово» є
обласне комунальне видавництво Полтавський літератор. Перший номер побачив світ
наприкінці минулого року за кошт обласного бюджету – за Програмою розвитку
інформаційної сфери, книговидання та книгорозповсюдження у Полтавській області
на 2008-2010 роки, розробником якої стало Головне управління інформаційної та
внутрішньої політики облдержадміністрації. Як розповів начальник Головного
управління Олег Пустовгар, торік у бюджеті області з ініціативи управління
вперше передбачили видатки на фінансову підтримку соціально значущих
періодичних видань. Серед них – і журнал для дітей та юнацтва
“Діє-Слово”. Цьогоріч депутати облради поки не профінансували його видання.
Однак, потрібна не така вже й значна сума. Тому є надія, що часопис регулярно виходитиме
в світ, незважаючи на «кризові» часи. «Полтавська літературна криничка
для дітей та юнацтва» – так звучить своєрідна «самоназва» журналу. Справді,
зміст «Діє-Слова» відзначається жанровим різноманіттям: це – журнал-збірник
літературних творів, поезії і прози, роздумів і спогадів, ділових і дорожніх
вражень, щоденникових записів… «Діє-Слово» є ще і трибуною шкільних і районних
та міських літоб’єднань, гуртків, самодіяльних авторів. Юні літератори знайдуть
у ньому поради своїх старших, досвідченіших колег, консультації з питань
жанрів, теорії літературної творчості. Окремий розділ розповідає про сучасні
молодіжні організації Полтавщини. Наприклад, дебютний номер часопису знайомить
полтавців з Національною Скаутською Організацією України «Пласт», у наступному
числі можна буде прочитати про життя козацького осередку ЗОШ № 7 м. Полтави. Словом, усе
цікаве й корисне, написане юнацтвом Полтавщини, знайде місце на сторінках
видання «Діє-Слово».
Прес-служба
облдержадміністрації
„Це буде якісне, пристосоване
приміщення, де діти матимуть усі умови для занять із книгами, а колектив зможе
нормально працювати. Є певні юридичні процедури, і зараз вони перебувають в
стадії вирішення. Обласна державна адміністрація зробила все, від неї залежне,
щоб прискорити цей процес. На жаль, досі ми не мали відповідного сприяння з
боку інших інституцій влади. Але попри це, проблему буде знято”, – наголосив
керівник області.
Так само, за словами Валерія
АСАДЧЕВА, ОДА не мала підтримки в питанні збереження за обласною бібліотекою
старого приміщення за адресою ГагВідповідаючи на численні
запитання журналістів та мешканців Полтавщини стосовно подальшої долі обласної
бібліотеки для дітей ім. П.Мирного, голова Полтавської облдержадміністрації
Валерій АСАДЧЕВ висловив упевненість, що заклад матиме власне приміщення, і
обласна державна адміністрація докладає до цього максимум зусиль. Зокрема, вже
підшукана належна будівля по вулиці Шевченка. Її має прийняти на баланс обласна
рада; обласна державна адміністрація, в свою чергу, вже звернулася з
відповідним поданням до представницького органу.аріна,5.
„Я більше 2-хроків утримував це приміщення від зазіхань,
рішень судів та рішень обласної ради. Щойно я пішов на два тижні у відпустку,
бібліотеку виселили з будинку. Більше того, Верховний Суд України ухвалив
рішення не на користь дітей. Що можна вдіяти в такій ситуації? Шукати інше
пристосоване приміщення. Саме так зробила обласна державна адміністрація”, -
зазначив Валерій АСАДЧЕВ. Євген Лопушинський
В аудиторiї Могилянки було просторо. Лекцiя скiнчилася i студенти розбiглися
хто куди. Марійка залишилася сама. Насолоджуючись тишею, вона заглибилася у
пiдручник з iсторiї України.
Марійка читала про осiнь 1918 року. Саме тодi вирiшувалася доля нашої країни.
Ще можна було зберегти незалежнiсть, державнiсть. Якби тiльки українцi змогли
домовитися помiж собою… Але цього не сталося. Кожен думав про себе. Кожен
ставив поперед усе власнi полiтичнi переконання, власнi амбiцiї.
Гетьман вiдмовився йти на компромiс, а Петлюра з Винниченко почали революцiю.
Вони перемогли… але так i не змогли побудувати сильної держави. Слабка i
хаотична, УНР стала легкою жертвою московських бiльшовикiв…
Марійка закрила книжку. Їй було сумно.
- Ну чому?! – думала вона. – Чому вони не могли домовитися?
Їх же ж тiльки троє було: Петлюра, Винниченко, Скоропадський… І хоч i рiзнi
вони були, але ж Україна в них одна на всiх…. В аудиторiї Могилянки було просторо. Лекцiя скiнчилася i студенти розбiглися
хто куди. Марійка залишилася сама. Насолоджуючись тишею, вона заглибилася у
пiдручник з iсторiї України.
Марійка читала про осiнь 1918 року. Саме тодi вирiшувалася доля нашої країни.
Ще можна було зберегти незалежнiсть, державнiсть. Якби тiльки українцi змогли
домовитися помiж собою… Але цього не сталося. Кожен думав про себе. Кожен
ставив поперед усе власнi полiтичнi переконання, власнi амбiцiї.
Гетьман вiдмовився йти на компромiс, а Петлюра з Винниченко почали революцiю.
Вони перемогли… але так i не змогли побудувати сильної держави. Слабка i
хаотична, УНР стала легкою жертвою московських бiльшовикiв…
Марійка закрила книжку. Їй було сумно. - Ну чому?! – думала вона. – Чому вони не могли домовитися?
Їх же ж тiльки троє було: Петлюра, Винниченко, Скоропадський… І хоч i рiзнi
вони були, але ж Україна в них одна на всiх….арійка зiтхнула. Їй хотiлося плакати.
-Чому вони були такi впертi? – думала вона далi. – Невже тiльки через
гордiсть? Чи може…
Вона зупинилася.
- Може… їм бракувало любовi? Жiночої ласки?
Вона уявила собi їх трьох – самотнiх, заглиблених у полiтику чоловiкiв.
- Звiсно ж! Їм бракувало сексу! Саме вiдсутнiсть задоволення спонукала їх до
агресiї, до сперечань. Тому й повстала Директорiя проти Гетьмана…
От якби була бiля них дiвчина-патрiотка, вiддана українськiй справi… Якби
була вона готова до самопожертви… Може й не довелося б тодi Денiкiну та
Ленiну битися помiж собою за Україну – бо жоден з них i носа б до нас не сунув!
- Шкода, що я народилася запiзно… – подумала Марійка.
Вона зiбралася i пiшла до дому. Заглиблена у думки, вона помилилася коридором i
заблукала.
Заняття вже скiнчилися i всюди було порожньо. Нема в кого спитати дороги!
Раптом вона помiтила, що за одними з дверей горить свiтло. Вона постукала i, не
дочекавшись вiдповiдi, увiйшла.
Хто це? – почула вона суворий голос. – Хто це насмiлився перервати мою
наукову думку?
Це я… – сором’язливо сказала Марійка. Вона вже зрозумiла, що потрапила до
лабораторiї якогось великого вченого.
Вчений схилився над мiкроскопом. Вiн був невисокий i сивий. Бiлий халат був
пропалений у кiлькох мiсцях – кислотою, або навiть радiоактивними речовинами.
- Ну, заходь, раз вже увiйшла! – сказав вчений. – Ти з’явилася вчасно! Я тiльки
що закiнчив найважливiшу наукову працю у iсторiї людства! І я вiрю – мiй
винахiд добряче таки послужить нашiй Українi!
Марійка озирала кiмнату. Усюди стояли якісь колби з рiзнокольоровими рiдинами,
що вже кипiли, тягнулися проводи, блищали осцилографи i монiтори.
- Я – професор Борщевський з Кафедри українознавства, – вiдрекомендувався
вчений. – А ти хто така?
- Марійка… – сказала Марійка. – Я студентка. А що Ви таке винайшли?
- Машину часу! – вiдповiв професор. – Вона може пересунути людину у минуле – i
повернути назад.
- У будь яку епоху? – спитала Марійка. – І навiть…
Вона зупинилася, вражена несподiваною думкою.
- І навiть… у 1918 рiк?
- Авжеж! – гордо сказав професор.
Марійка почервонiла.
- Що з тобою, дiтонько? – схвилювався Борщевський. – Ану розповiдай-но, що там
у твоєму серденьку?
І Марійка розповiла.
Професор замислився. Потiм побiг до гiгантського обчислювального пристрою i
почав щось вираховувати.- Ти маєш рацiю, – сказав вiн. – Імовiрнiсть успiху складає
шістдесят дев’ять
вiдсоткiв. І якщо тобi пощастить…
- Ходiмо мерщiй! – перервав вiн сам себе. – Часу гаяти не можна! Сiдай у це
крiсло!
Марійка сiла.
- Я перенесу тебе у п’яте жовтня 1918 року. Саме у цей день вiдбулися
переговори помiж гетьманом та майбутнiми керiвниками Директорiї…
Вчений натиснув на якийсь важіль i в все Марійки попливло поперед очима.
На певний час стало зовсiм темно.
Дiвчина прийшла до тями у незнайомiй кiмнатi. Все навколо було заставлено
антикварними меблями.
За столом у високiй козацькiй шапцi сидiв Симон Петлюра. Справжнiй!
Винниченко ходив поруч.
- Ми ввесь час казали всім, що ми — нація робітників і селян, – схвильовано
казав вiн, намагаючись у чомусь переконати спiврозмовника. – В наших
Універсалах, відозвах, промовах скрізь ми підкреслювали, що ми
робітниче-селянська нація, що буржуазії в нас національно-свідомої немає, що
наша історія так нас обчистила.
- Для мене вже з початку нашого руху ясним було, що наші національне державні
змагання повинні перейти довгі щодо терміну і тяжкі своїми пробами митарства,
поки ці змагання в певні державні форми скристалізуються, – рiзко вiдповiдав
Петлюра. – Всі з’їзди українські, в тому числі і військові, були для мене
показником не сили (реальної і зорганізованої) нашого народу, а демонстрацією
національних емоцій, які ще треба було мільйонним масам в собі усвідомити і які
повинні шляхом послідовної боротьби перетрансформуватися в певні вольові рухи
української нації, в певні акти боротьби за свої національно-державні змагання.
- Ах! – гукнула Марійка i впала на диван. Вона зробила вигляд, нiби
знепритомніла.
Петлюра та Винниченко пiдбiгли до неї.
- Що з Вами, добродiйко? Вам погано? – схвильовано питали вони. Марійка не
вiдповiдала.
- Пане гетьмане! – закричав Винниченко. – Пане гетьмане!
Вперше у життi вiн назвав Скоропадського “паном гетьманом”.
- Га? – сказав той, вбiгаючи до кiмнати.
- Тут однiй добродiйцi дуже зле, – пояснив Петлюра. Вiн намагався приховати
хвилювання.
Усi троє схилилися над Марiйкою. Та вiдкрила очi.
- Вiзьмiть мене… – простогнала вона.
- Що? – не зрозумiли чоловiки.
- Займiться зi мною коханням… – тихо пояснила Марійка. – Утрьох…
одночасно…
Скоропадський, Винниченко та Петлюра подивилися один на одного. Всi троє почервонiли.
- Інакше… я… помру… – i Марійка знов заплющила очi.
- Що будемо робити? – нерiшуче спитали гетьмана Петлюра з Винниченком. Тепер
вони визнавали його за старшого.
Скоропадський задумався.
- Треба рятувати людину, – сказав вiн.
Чоловiки взялися до роботи.
Борода та вуса Винниченка лоскотали Марiйчине обличчя. Він цілував їїгарячими губами. Палаючий язик письменника
увірвався до її рота. Трохи зашвидко, але ухилитися було неможливо. І вона
віддалася його волі, віддалася цьому вторгненню.
Тим часом руки Петлюри лягли на її груди. Отаман нещадно м’яв Марiйку. Пальці
жадібно стискали її напружені соски.
З делікатністю офіцера, Скоропадський повільно задер її спідницю і опустив
трусики донизу. Він ніжно провів долонями по її сідницях, насолоджуючись їхньою
пружністю і красою. “Ах!” – сказав гетьман – “Какоє ето счастіє
любоваться вамі!” Потім схаменувся і повторив це українською.
М’який Винниченко, різкий Петлюра і вмілий Скоропадський торкалися до неї
утрьох, водночас. Вони робили, що хотіли. Жоден куточок її тіла не сховався від
чоловічих рук. Винниченко допоміг Петлюрі стягнути з Марiйки блузку та
розстебнути ліфчик. Скоропадський зняв з неї спідницю. Тепер вона стояла перед
ними голою.
Чоловіки й не думали зупинятися. Їхні жадібні губи та язики ковзали тілом
дівчини. Невміло, зашвидко, але… так було треба. “Це не мені треба, -
думала Марійка. – Це – для України!” І вона забула про власні бажання.
Головне тепер – це вони, оці троє, від яких залежить наше майбутнє!
Трохи нахилившись уперед, вона цілувала Винниченка – усюди. Вона стискала ротом
чоловічі соски, лизала його шию і вуха, цілувала живіт… Потім її губи знайшли
його гарячий жезл. Потім вона втратила почуття часу та простору. Марійка
відчула, як чийсь напружений прутень вперся поміж її сідницями. Інший тикався
десь знизу, ніби розшукуючи вхід до її піхви. І вона допомогла йому рукою. Той
різко врізався у Марiйчине тіло, і та зрозуміла, що прутень належав Петлюрі.
Вона продовжувала пестити ротом прутень Винниченка. Той тихо стогнав і вдячно
гладив дівчину по голові. Там часом орган Скоропадського почав повільно входити
до неї ззаду. Гетьман не поспішав. Він рухався міліметр за міліметром. Але й не
зупинявся. Очі заволокло туманом. У голові шуміло. Тільки б витримати! Не втратити
тяму. Ти! Мусиш! Триматися! Швидше б… вони… кінчили…
І вони ніби почули її думки. Не увійшовши й на половину, прутень гетьмана
забився у конвульсіях. Петлюра востаннє різко всадив свій жезл у глибину її
тіла. Той раптом обм’як і швидко висковзнув геть. Залишався Винниченко. Марiйка
безсило впала на диван і поманила письменника рукою. Неслухняними руками вона
спробувала взяла його за сідниці і спробувала притягнути до свого обличчя. Але
він зупинив її. Письменник взяв руками дівочі груди і поклав поміж ними свій
прутень. Марійка відчула, як він ковзає по ній. Туди-сюди… Це нагадувало
масаж. Вона заплющила очі і удавано застогнала. Письменник прискорив темп.
Гаряча сперма полилася на Марiйчини груди. Сперми було багато. Вона стікала на
шию, на підборіддя…
Письменник засмутився і встав.
- Дякую вам… трьом… – втомлено сказала Марiйка.
- Це було… чудово, – збрехала вона і зробила вигляд, що засинає.
Скоропадський накрив її своєю шинеллю.
Троє чоловіків подивилися один на одного. Вони не знали, що сказати. Зрозуміло
було одне – ніколи вже не зможуть вони бути ворогами.
Тихо, щоб не будити Марiйку, вони вийшли з кімнати.
Марiйка подивилася на годинник – залишалося ще десять хвилин… Їй і справді
треба було відпочити…
***
- А я вже знаю, що Вам усе вдалося! – радісно привітав її професор Борщевський.
- Звідки ж Ви це знаєте? – здивувалася Марiйка.
- А Ви погляньте навколо!
Лабораторія тепер містилася у великій залі. Крізь широкі вікна било світло.
Гігантські дивовижні апарати піднімалися аж до самої стелі.
- Ось як теперiшня влада українську науку фінансує! – гордо сказав професор.
На стіні висів величезний портрет Кобзаря. А під ним, на великім екрані
світилося: “І чужому навчайтеся і свого не цурайтеся!”
- Вітаю, щиро вітаю! – сказав професор і поцілував Марiйку у щоку.
Вони простилися.
Києво-Могилянська Академія нагадувала палац. Стіни було зроблено з бiлого
мармуру. Де не де стояли статуї козаків у античному стилі. Замість стелі,
високо над головою був скляний купол. До нього тягнулися пальми та баобаби
зимового саду. Підлогу та сходи замінили швидкісні ескалатори. Усюди стояли
комп’ютери – та настільки сучасні, що Марійка таких у цілому житті не бачила.
Марійка ледве знайшла вихід на вулицю.
Вона не впізнавала рідного міста. Усюди стояли хмарочоси з терасами та
іонічними колонами.
На одному багатометровими неоновими літерами було написано: “Товариство
Просвіта”. На сусідньому – “Українська народня читальня
(Бібліотека)”. На третьому – “Музей української нацiональної
історії”. На четвертому –
“НАЦІОНАЛЬНА ОСВІТНЯ АКАДЕМІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНІЧНОЇ КУЛЬТУРИ
(та культур етнiчних меншин)”.
На п’ятому – “Всеукраїнський Театр “Народнiй Поступ”. Сьогоднi у
програмi: Оперно-еротична мiстерiя “Козак Голота”.”
А на найвищому: “Українська Народня Держава. Мiнiстерство Культури”.
Марійка вийшла на Майдан Четвертого Унiверсалу що бiля Хрещатика. Посерединi,
помiж величезними фонтанами стояв пам’ятник.
Вона впiзнала статуї. Скоропадський, Винниченко та Петлюра стояли поруч,
поклавши один одному руки на плечi. А поперед ними, зроблена з бiлого мармуру,
стояла вона, Марійка.
“Батьки Української Народньої Держави та алегорична постать Дiвчини-Волi,
богинi Нацiональної Єдностi” – прочитала вона на постаментi. Олександра Шелковенко (Саша Шло)
Я – СУМівка. Їжджу
на таборівки, шаную батьків і традиції. Цього літа я виграла змагання зі
спортивного орієнтування. Подруга комендантка похвалила мене і вручила приз -
портрет Степана Бандери. Я повісила портрет
на стіні своєї кімнати. Тепер коли я засинаю чи прокидаюся, чи роблю уроки, чи
поринаю у думки, Бандера дивиться на мене. І я ніби відчуваю його погляд на
своєму обличчі. Мене приваблюють його очі. Темні, глибокі, і, здається мені,
трохи сумні. Вони ніби заглядають у душу. Здається що він – той, хто на
портреті, – читає мої думки. Навіть найпотаємніші. І я нічого не можу приховати
від нього. Я посміхаюся йому.
І іноді мені здається, що його тонкі губи відповідають легкою напівпосмішкою. Я знаю, я впевнена:
він – мій найкращий друг. Він ніколи мене не зрадить. А я – його. Але це – наша з ним
таємниця. Ніхто не повинен про це знати. Тож і ви мовчіть! Мовчіть, будь ласка!
Не відкривайте стороннім нашого секрету. Щоранку я
переодягаюся. Скидаю з себе нічну сорочку. Якийсь час дивлюся на себе у
дзеркало. Потім замотуюся в рушник і йду до душу. Повертаюся – і знов залишаюся
голою. Одягаю свіжі трусики та ліфчик. Потім – решту одягу. На початку, коли
він тільки з’явився у моєму житті, я ховалася за ширму. Він розумів і відводив
очі. Потім я перестала
його соромитись. І він дивиться на мене, голу. І ніжить, і пестить мене своїм
поглядом. Я знаю, що подобаюся йому. Мені приємно, що він мене бачить. Я відвертаюся він
дзеркала і дивлюся йому у вічі. Посміхаюся й виходжу на середину кімнати, щоб
краще йому було видко. Він трохи червоніє, але я помічаю, як блищать його очі.
Так ми дивимось одне на одного кілька хвилин. Потім я одягаюся. *** Сьогодні я
посварилася зі своїм хлопцем. Після школи ми пішли в кіно. Він затягнув мене на
якийсь дурний фільм і прямо там, у залі, почав до мене приставати. Мені стало
бридко. Не те щоб я принципово проти таких речей. Я багато читала про відносини
між чоловіком і жінкою, і ставлюся до такого цілком нормально. Просто… якось це
було не файно. Не своєчасно. “Та чого ти! -
вмовляв мене він. – Все одно це станеться – раніше чи пізніше. Чи ти хочеш
чекати до весілля? До двадцяти чи тридцяти років?” І тут мене
прорвало. Просто встала та й вийшла з залу. Він побіг за мною, намагався ще
щось говорити. Але я не слухала. Просто йшла собі та й все. Сказала, що хочу
побути на самоті. Він, здається, образився… Ну й пек йому! Сам винен! Треба
вміти поводитися з жінкою! *** Додому я
повернулася зла. Впала на диван, зарилася обличчям у подушку і розплакалася. Потім перекинулася
на спину. Степан дивився на мене зі співчуттям. Здавалося, він хоче плакати
разом зі мною. - Тільки ти мене і
розумієш, – кажу я йому. – Степанчику, миленький… Хіба є тепер такі чоловіки,
як ти? Він знизає плечима. Умиваюся, їм на
кухні, роблю уроки. Ввечері лягаю спати. У квартирі тепло. Я
скидаю з себе нічну сорочку. Так легше дихати… Заплющую очі. Засинаю і думаю про
життя. Про те, що сьогодні сталося. Невже всі чоловіки такі? Невже їм треба тільки
сексу? Не вірю, не може таке бути… Десь на світі має бути Він, Справжній. І
перед очима чомусь постає Степан. Такий, як на портреті. Я прокидаюся
посеред ночі. Друга година. За вікном тьмяно світить ліхтар, і від цього напівсвітла
кімната сповнюється довгими тінями.
Дивлюся на портрет
- на ньому нікого немає. - Де ти? – шепочу
я. І раптом бачу. Він стоїть переді мною
в повний зріст. Як завжди, у своєму гарному костюмі, при краватці. Він дивиться
на мене. - Степане… Він підходить до
мене і стає на коліна перед ліжком. Я простягаю йому руку і він притуляє її до
своєї щоки. - Ти поголився…
Заради мене?.. Він цілує мою
долоню. Потім пальчики – один за одним. Я сідаю в ліжку.
Кладу руки на його щоки. Гладжу його обличчя.
- Степанчику… мій… Він у захваті
дивиться на мене. Не може відірвати очей. І я знаю, що я для нього найдорожча у
світі… І він для мене. - Степане… Ми обіймаємося. Мої
оголені груди притуляються до тканини його піджака, і я відчуваю, як б’ється
під нею серце. Тук… тук… тук… Він цілує мене.
Ніжно-ніжно. Так мене ще ніхто не цілував. В нього м’які губи… Він гладить мені
спину. Як приємно бути в його обіймах! Ці сильні міцні руки… І я віддаюся
йому повністю. Я твоя, Степане… Керуй мною… Володій мною… Кохай мене… Я притискаю його
голову до своїх грудей. Він замирає, притулившись щокою до моєї шкіри. Його
губи… Такі ніжні… Ніжні й нахабні губи… Нахабні… Я посміхаюся і
заплющую очі. - Степане… І він цілує далі…
Я підкоряюся. Мені добре з ним. - Степане,
Степане… Тепер він цілує
мені живіт. - Степане…. Не
можна, Степане… Що ти робиш? Але він не слухає.
Мені і соромно, і
добре. Степане… Що ти зі мною робиш…
- Не знімай…
Втім, я не
наважуюся це вимовити. І він продовжує цілувати мене… там, де не можна…
там, де соромно… Я зариваюся руками
в його волосся і міцніше притуляю його голову до себе. Що ти робиш? -
питаю себе. І не відповідаю. Не хочу думати. Мені добре, чуєте?! Добре… Степане, миленький!
Не зупиняйся! Ні! Так! Степане! Степане! Я плачу і сміюся
водночас. Я сама не своя. Я з ним. З НИМ! Я – його. Він – мій. Степане мій
рідненький… Дякую тобі… За все… Ти був чудовий.
Чудовий… *** Сонце б’є в обличчя.
Невже я проспала перший урок? Ну та й дідько з ним! Потягаюсь у ліжку. Повільно
встаю. У тілі – солодка втома. Степан дивиться на
мене з портрета. Я підходжу до нього і цілую в губи. Він відповідає на
поцілунок
.Олександра Шелковенко (Саша Шло)
